Довгий і складний історичний шлях пройшло Українське бджільництво – найдавніше улюблене заняття нашого народу. Протягом століть пізнавалися таємниці життя медоносних бджіл, змінювалась і удосконалювалась техніка бджільництва.
Українські вчені, винахідники, спеціалісти, пасічники, громадські діячі внесли великий вклад не лише у вітчизняну, але й світову скарбницю бджільництва. Бджільництво — галузь сільського господарства, яка займається розведенням бджіл, отриманням меду, воску та інших продуктів бджільництва. Бджільництво також використовується для запилення сільськогосподарських рослин з метою підвищення врожайності. Продукти бджільництва також використовуються в медицині, фармакології, тощо. Бджола – споконвічна супутниця людини. Тож навколо бджоли існує багато казок та легенд. Древні Єгиптяни вірили, що після смерті їхня душа перевтілюється в бджолу. У франків кожний воїн був зобов'язаний розводити бджіл.
Техніка бджільництва та обладнання вуликів майже залишилась такою, якою була ще в сиву давнину. Найбільші винаходи – центробіжна медогонка та рамковий вулик – з'явились лише сто років тому.Історія бджільництва своїм корінням сягає сивої давнини. На території Русі бджільництво як промисел прослідковується з Х ст. нашої ери. У продовж багатьох віків існування бджільництва пройшло декілька етапів розвитку, з яких дослідники виділяють три основні: дике (початкове); бортне; вуликове. Початкове бджільництво було неорганізованим заняттям. В ущелинах скель, у лісовис хащах наші далекі предки знаходили гнізда бджіл і найпростішими засобами добували так званий „дикий мед”, цілком знищуючи бджолині сім”ї. Наступним був період, коли бджільництво розвивалось як лісовий промисел. Дикі бджоли роїлися природним способом і селились на висоті 4 – 6 м у дуплах дерев, які називали бортями. Звідси і походить назва промислу – бортництво. Це заняття також залишилося хаотичним, досить примітивним, а спосіб медозбору – важким і навіть хижацьким. Знайшовши гніздо і прорубавши до нього потрібний отвір, мед повністю вибирали, а бджіл винищували. Поступово бортництво з хаотичного перетворилося на стійлове, що зумовило виділення його в окрему галузь, якою займалися уже певні прошарки людей. За звичаєм право на „бортне” дерево одержував той, хто відшуковував гніздо бджіл і ставив на ньому відповідну мітку – знак власності („клеймо”, „сигнал”, „знамено”). У XIV ст. почався період так званого одомашнення бджільництва. Якщо раніше бджіл утримували у природних дуплах, то тепер – у штучно виготовлених дуплянках чи колодах. Так започаткувався наступний етап розвитку – вуликове бджільництво. Удосконалювався спосіб збирання меду. Бджолині гнізда вже не руйнували, а зберігали, залишаючи на перезимівлю певну кількість меду. Отже, бортництво в Україні у своєму розвитку пройшло такі три етапи:
Процес витіснення традиційного бортництва відбувається дуже повільно і був майже остаточно завершений у XVIII ст. З виникненням колод-вуликів, які розміщували уже не на деревах, а на землі, географія бджільництва дуже розширилася і сягнула не тільки лісостепових, а й степових районів України.
Українські вчені, винахідники, спеціалісти, пасічники, громадські діячі внесли великий вклад не лише у вітчизняну, але й світову скарбницю бджільництва. Бджільництво — галузь сільського господарства, яка займається розведенням бджіл, отриманням меду, воску та інших продуктів бджільництва. Бджільництво також використовується для запилення сільськогосподарських рослин з метою підвищення врожайності. Продукти бджільництва також використовуються в медицині, фармакології, тощо. Бджола – споконвічна супутниця людини. Тож навколо бджоли існує багато казок та легенд. Древні Єгиптяни вірили, що після смерті їхня душа перевтілюється в бджолу. У франків кожний воїн був зобов'язаний розводити бджіл.
Техніка бджільництва та обладнання вуликів майже залишилась такою, якою була ще в сиву давнину. Найбільші винаходи – центробіжна медогонка та рамковий вулик – з'явились лише сто років тому.Історія бджільництва своїм корінням сягає сивої давнини. На території Русі бджільництво як промисел прослідковується з Х ст. нашої ери. У продовж багатьох віків існування бджільництва пройшло декілька етапів розвитку, з яких дослідники виділяють три основні: дике (початкове); бортне; вуликове. Початкове бджільництво було неорганізованим заняттям. В ущелинах скель, у лісовис хащах наші далекі предки знаходили гнізда бджіл і найпростішими засобами добували так званий „дикий мед”, цілком знищуючи бджолині сім”ї. Наступним був період, коли бджільництво розвивалось як лісовий промисел. Дикі бджоли роїлися природним способом і селились на висоті 4 – 6 м у дуплах дерев, які називали бортями. Звідси і походить назва промислу – бортництво. Це заняття також залишилося хаотичним, досить примітивним, а спосіб медозбору – важким і навіть хижацьким. Знайшовши гніздо і прорубавши до нього потрібний отвір, мед повністю вибирали, а бджіл винищували. Поступово бортництво з хаотичного перетворилося на стійлове, що зумовило виділення його в окрему галузь, якою займалися уже певні прошарки людей. За звичаєм право на „бортне” дерево одержував той, хто відшуковував гніздо бджіл і ставив на ньому відповідну мітку – знак власності („клеймо”, „сигнал”, „знамено”). У XIV ст. почався період так званого одомашнення бджільництва. Якщо раніше бджіл утримували у природних дуплах, то тепер – у штучно виготовлених дуплянках чи колодах. Так започаткувався наступний етап розвитку – вуликове бджільництво. Удосконалювався спосіб збирання меду. Бджолині гнізда вже не руйнували, а зберігали, залишаючи на перезимівлю певну кількість меду. Отже, бортництво в Україні у своєму розвитку пройшло такі три етапи:
- використання диких бджіл у природних дуплах дерев, ущелинах;
- планомірне утримання лісових бджіл у природних дуплах;
- розведення у спеціально видовбаних дуплах (колодах).
Процес витіснення традиційного бортництва відбувається дуже повільно і був майже остаточно завершений у XVIII ст. З виникненням колод-вуликів, які розміщували уже не на деревах, а на землі, географія бджільництва дуже розширилася і сягнула не тільки лісостепових, а й степових районів України.
Першим законодивчим документом, в якому закріплені правові норми щодо бортництва, була „Руська правда” (1046 р.) князя Ярослава Мудрого. У цьому документі Київської Русі право приватної власності на борть та бортні угіддя (бортний ліс), як „полюдні”, що належали народу, так і княжі, гарантувалось й оберігалось законом. Право на бортне угіддя дорівнювало праву на землю, що вказувало на високу організованість і важливість виробництва меду та воску. За зрубану борть призначалася пеня в 3 гривні і ще півгривні за дерево. За мед, взятий із княжої борті, штраф 3 гривні, а із сільської – 2 гривні. Про те, що ці штрафи були дуже великими, свідчать інші статті „Руської правди”. Кінь у той час коштував 3 гривні, а корова – 2 гривні, свиня – півгривні. З цього юридичного документа дізнаюмось і про ціни , що існували в Київській Русі на борть і бджоли. Бортне дерево з бджолами оцінювалось в півгривні, а без бджіл – в 5 кун, рій – в півгривні. Як бачимо наведені ціни значні, хоча бджіл в лісі було досить багато. Бортник, який після оренди повертав бортне угіддя власнику, зобов”язаний був не шкодити майну, що поверталось.
У „Правді Ярослава” (короткій редакції), де переважно відображено і відносини панівної верхівки раньофеодального періоду, також широко представлене бортництво. Цей вид промислу виділений в окремі параграфи. Один з них за умисне стісування знаків власності вимагав: „Аже разнаменаеть борть, то 12 гривень”. Сума ця як на ті часи, надто велика (досить порівняти, що за вбивство смерда (холопа) стягували штраф 5 гривень).
Литовський статут також вимагав суворого покарання за псування бджолиних помешкань. За неумисне пошкодження бортного дерева без бджіл стягувався штраф – копа грошей, з бджолами – дві копи. Хто ж свідомо завдав шкоди – стісував знак власності і був спійманий, то власникові сплачував „за борть без повреждения пчел 3 рубли грошей”. Писемні приписи, як і звичаєве право, особливо карали злодіїв навіть під час воєн.
У „Правді Ярослава” (короткій редакції), де переважно відображено і відносини панівної верхівки раньофеодального періоду, також широко представлене бортництво. Цей вид промислу виділений в окремі параграфи. Один з них за умисне стісування знаків власності вимагав: „Аже разнаменаеть борть, то 12 гривень”. Сума ця як на ті часи, надто велика (досить порівняти, що за вбивство смерда (холопа) стягували штраф 5 гривень).
Литовський статут також вимагав суворого покарання за псування бджолиних помешкань. За неумисне пошкодження бортного дерева без бджіл стягувався штраф – копа грошей, з бджолами – дві копи. Хто ж свідомо завдав шкоди – стісував знак власності і був спійманий, то власникові сплачував „за борть без повреждения пчел 3 рубли грошей”. Писемні приписи, як і звичаєве право, особливо карали злодіїв навіть під час воєн.
Військовий устав Мінського сейму 1507 р. вимагав, наприклад, вищої міри: „Хто з бджолами дерево зрубає, то також на шибеницю”. Такої ж кари заслуговували й ті, хто повторно торгував самовільно добутим з мічених бортей медом. У багатьох наступних правових актах, зокрема, Петра І, Катерини ІІ та ін., бортництво, а пізніше і пасічницькі відносини були досить повно регламентовані. За крадіжки бджіл шмагали різками, стягували надмірно високі штрафи чи засилали до Сибіру.
Розвитку бджільництва на території Київської Русі сприяли сприятливі природно-кліматичні умови, достаток медоносів у лісових масивах, лугах і степах. До появи цукру мед був єдиним солодким продуктом для людини. Віск широко застосовувався в домашньому господарстві для освітлення і здійснення релігійних обрядів (особливо після прийняття християнства). Бджільництвом у цей час займалися майже всі селяни. Мед і віск відігравали велику роль в торгівлі Київської Русі з країнами Європи і Грецією.
В епоху Київської Русі бджільництво стає потужним важелем національної економіки. Значна кількість бортних лісів належала казні. Казенні угіддя здавалися в оброк з торгів – тобто, хто більше заплатить. Оброк, звичайно, становив десяту частину збірного меду, так звану десятину. Інколи він був дуже високий і доходив до „половини” меду. Для зміцнення могутності Київської держави було необхідне надходження дорогоцінних металів – золота і срібла із-за кордону. Роль валюти в міжнародній торгівлі саме і відігравали хутро, віск і мед. В 912 р. київський князь Олег уклав перший мирний договір з греками, в якому вказувалось на мінову торгівлю, головними предметами якої були віск і мед. Більш докладний договір укладений з греками князем Ігорем в 945 р., в якому вказано, що вивіз меду і воску з Русі був вільний від податку. Цим важливим юридичним документом була закладена основа довготривалої торгівлі Русі з Візантією. У Константинополь відправляли свої товари купці із Києва, Чернігова, Смоленська, Вишгорода. Формувались цілі флотилії. У Х ст. в свиті Ольги, яка правила державою після смерті свого чоловіка князя Ігоря, караван складався з 44 суден, навантажених медом, воском, хутром. Їх обмінювали на золото, срібло, дорогоцінні прикраси та посуд.
У ХVІІ – ХVІІІ ст. в Україні зявляються братства та професійно-виробничі цехи. До них переважно входили міщани та дрібна шляхта, що активно пасічникувала. Вступаючи до цеху, кожен мав виголосити промову – „присягу бортника”, яка вимагала незаперечного дотримання встановлених правил і відданості цеховому керівництву, його судові та бортній юрисдикції, зберігати професійні таємниці, виявляти порушників і порушення. Потрібно відмітити, що, крім виробництва таких продуктів бджільництва, як мед і віск, традиційним було і виробництво медовухи. Так, в 1900 р. у Київській губернії працювало 42 медоварні. Найбільше їх було в Бердичівському, Васильківському, Сквирському, Липовецькому, Таращанському повітах.
Першим законодавчим актом Радянської держави щодо бджільництва був декрет „Про охорону бджільництва” 1919 р. Перша світова і громадянська війна важко відобразились на економіці. Практично єдиним джерелом харчового цукру в державі в той час могло бути тільки бджільництво. Але кількість бджолиних сімей в 1919 р становила не більше 3 млн., що понад ніж в два рази менше довоєнного періоду. Зокрема, в 1910 р. було 6,3 млн. бджолиних сімей. Прискорений розвиток бджільництва був найбільш раціональним шляхом покращення цукрового балансу держави, з цією метою і був прийнятий згаданий декрет.
Декрет передбачав, що при умові використання в бджільництві особистої праці або праці членів сімей забороняється обмежувати будь-якою нормою як розміри пасіки, так і кількості вуликів. Заборонялись будь-які особливі податки стосовно бджологосподарства, а також розпорядження, які обмежували кількість меду, що вироблявся. Заборонялось обмежувати перевезення, пересилку і продаж бджіл з бджологосподарств. При цьому всім бажаючим займатися бджільництвом гарантувалось сприяння держави в питаннях відводу земельних ділянок для розміщення пасіки та перевезення бджіл.
Декрет „Про охорону бджільництва” не тільки зберіг бджільництво як галузь, а й сприяв його розвитку. До 1930 р. в Радянському Союзі нараховувалось більш ніж 5,5 млн. бджолиних сімей, а ще через десятиліття, до 1940 р. на початку Великої Вітчизняної війни галузь бджільництва нараховувала вже 10 млн. бджолиних сімей. Однак в результаті військових дій під час Великої Вітчизняної війни кількість бджолиних сімей зменшилась на 3,5 млн.
З метою післявоєнного відновлення галузі бджільництва урядом в лютому 1945 р. приймається постанова „Про заходи в розвитку бджільництва”. Нею зменшено податок з присадибних пасік, що мали до 15 вуликів, на 50% і з тих, які мали від 15 до 25 вуликів – на 25%. Постановою заборонялось місцевим органам встановлювати завдання по продажу меду, воску, роїв і бджолиних сімей. Також згідно цього документу організовувались ряд бджолорозплідників та матковивідних пасік, а також 22 школи з бджільництва додатково до існуючих. Передбачалось відкрити 5 нових відділень з бджільництва в сільськогосподарських технікумах та відкрити кафедри бджільництва в 4 сільськогосподарських вузах. Встановлювались посади зоотехніків з бджільництва у відповідних державних органах районів, що мали не менше 500 бджолиних сімей. До кінця 50-тих років в Радянському Союзі формується система управління бджільництвом та забезпечується його обслуговування. Система управління була представлена наступними елементами: відділ бджільництва в Міністерстві сільського господарства СРСР; управління або відділи бджільництва в міністерствах сільського господарства союзних республік; контори бджільництва в обласних, крайових управліннях сільського господарства і міністерствах сільського господарства автономних республік; міжрайонні бази (відділення) контор бджільництва; районні торгівельно-заготівельні пункти бджолоконтор. В конторах бджільництва передбачалось наявність такої штатної одиниці, як зоотехнік з бджільництва, а в районних відділах сільського господарства – агронома з бджільництва.
На вказані організації були покладені наступні організаційні завдання:
В сучасних умовах коли більшість бджологсподарств знаходиться в приватній власності, система державного управління фактично відсутня, як на рівні Міністерства аграрної політики так і на місцевому рівні. Головною з’єднуючою ланкою між Міністерством аграрної політики, як державним органом, і бджологосподарствами є Національна асоціація “Укрбджолопром”. Міністерство аграрної політики делегує частину своїх повноважень асоціації в питаннях розподілу коштів на виконання загальнодержавної програми селекції в тваринництві, а також в питаннях проведення атестації працівників, які виконують спеціальні роботи пов’язані з племінними (генетичними) ресурсами та ін.
Більшість пасічників є членами громадської організації “Спілка пасічників України”. Наукове забезпечення галузі здійснює Національний науковий центр “Інститут бджільництва ім. П.І.Прокоповича УААН” та спеціалізовані кафедри вищих навчальних закладів. Підготовка кадрів для галузі бджільництва здійснюється в декількох вищих учбових закладах сільськогосподарського спрямування, в 4 технікумах та 14 середніх професійно-технічних училищах. Україна є членом міжнародних організацій з бджільництва “Апімондія” та “Апіславія”.
На даний час галузь бджільництва України має в основному медово-запилювальний напрямок: спеціалізується на розведенні бджіл для отримання продукції (меду, воску, бджолиного обніжжя, бджолиного маточного молочка, прополісу, бджолиної отрути та ін. ), а також для використання бджіл при запиленні ентомофільних сільськогосподарських культур. При цьому переважна кількість пасік знаходяться в приватній власності і мають незначні розміри (до 30 - 50 бджолиних сімей). Пасіки, що мають декілька сотень сімей складають близько 25 - 30 %, а більше однієї тисячі – 3 - 5 %.
Розвитку бджільництва на території Київської Русі сприяли сприятливі природно-кліматичні умови, достаток медоносів у лісових масивах, лугах і степах. До появи цукру мед був єдиним солодким продуктом для людини. Віск широко застосовувався в домашньому господарстві для освітлення і здійснення релігійних обрядів (особливо після прийняття християнства). Бджільництвом у цей час займалися майже всі селяни. Мед і віск відігравали велику роль в торгівлі Київської Русі з країнами Європи і Грецією.
В епоху Київської Русі бджільництво стає потужним важелем національної економіки. Значна кількість бортних лісів належала казні. Казенні угіддя здавалися в оброк з торгів – тобто, хто більше заплатить. Оброк, звичайно, становив десяту частину збірного меду, так звану десятину. Інколи він був дуже високий і доходив до „половини” меду. Для зміцнення могутності Київської держави було необхідне надходження дорогоцінних металів – золота і срібла із-за кордону. Роль валюти в міжнародній торгівлі саме і відігравали хутро, віск і мед. В 912 р. київський князь Олег уклав перший мирний договір з греками, в якому вказувалось на мінову торгівлю, головними предметами якої були віск і мед. Більш докладний договір укладений з греками князем Ігорем в 945 р., в якому вказано, що вивіз меду і воску з Русі був вільний від податку. Цим важливим юридичним документом була закладена основа довготривалої торгівлі Русі з Візантією. У Константинополь відправляли свої товари купці із Києва, Чернігова, Смоленська, Вишгорода. Формувались цілі флотилії. У Х ст. в свиті Ольги, яка правила державою після смерті свого чоловіка князя Ігоря, караван складався з 44 суден, навантажених медом, воском, хутром. Їх обмінювали на золото, срібло, дорогоцінні прикраси та посуд.
У ХVІІ – ХVІІІ ст. в Україні зявляються братства та професійно-виробничі цехи. До них переважно входили міщани та дрібна шляхта, що активно пасічникувала. Вступаючи до цеху, кожен мав виголосити промову – „присягу бортника”, яка вимагала незаперечного дотримання встановлених правил і відданості цеховому керівництву, його судові та бортній юрисдикції, зберігати професійні таємниці, виявляти порушників і порушення. Потрібно відмітити, що, крім виробництва таких продуктів бджільництва, як мед і віск, традиційним було і виробництво медовухи. Так, в 1900 р. у Київській губернії працювало 42 медоварні. Найбільше їх було в Бердичівському, Васильківському, Сквирському, Липовецькому, Таращанському повітах.
Першим законодавчим актом Радянської держави щодо бджільництва був декрет „Про охорону бджільництва” 1919 р. Перша світова і громадянська війна важко відобразились на економіці. Практично єдиним джерелом харчового цукру в державі в той час могло бути тільки бджільництво. Але кількість бджолиних сімей в 1919 р становила не більше 3 млн., що понад ніж в два рази менше довоєнного періоду. Зокрема, в 1910 р. було 6,3 млн. бджолиних сімей. Прискорений розвиток бджільництва був найбільш раціональним шляхом покращення цукрового балансу держави, з цією метою і був прийнятий згаданий декрет.
Декрет передбачав, що при умові використання в бджільництві особистої праці або праці членів сімей забороняється обмежувати будь-якою нормою як розміри пасіки, так і кількості вуликів. Заборонялись будь-які особливі податки стосовно бджологосподарства, а також розпорядження, які обмежували кількість меду, що вироблявся. Заборонялось обмежувати перевезення, пересилку і продаж бджіл з бджологосподарств. При цьому всім бажаючим займатися бджільництвом гарантувалось сприяння держави в питаннях відводу земельних ділянок для розміщення пасіки та перевезення бджіл.
Декрет „Про охорону бджільництва” не тільки зберіг бджільництво як галузь, а й сприяв його розвитку. До 1930 р. в Радянському Союзі нараховувалось більш ніж 5,5 млн. бджолиних сімей, а ще через десятиліття, до 1940 р. на початку Великої Вітчизняної війни галузь бджільництва нараховувала вже 10 млн. бджолиних сімей. Однак в результаті військових дій під час Великої Вітчизняної війни кількість бджолиних сімей зменшилась на 3,5 млн.
З метою післявоєнного відновлення галузі бджільництва урядом в лютому 1945 р. приймається постанова „Про заходи в розвитку бджільництва”. Нею зменшено податок з присадибних пасік, що мали до 15 вуликів, на 50% і з тих, які мали від 15 до 25 вуликів – на 25%. Постановою заборонялось місцевим органам встановлювати завдання по продажу меду, воску, роїв і бджолиних сімей. Також згідно цього документу організовувались ряд бджолорозплідників та матковивідних пасік, а також 22 школи з бджільництва додатково до існуючих. Передбачалось відкрити 5 нових відділень з бджільництва в сільськогосподарських технікумах та відкрити кафедри бджільництва в 4 сільськогосподарських вузах. Встановлювались посади зоотехніків з бджільництва у відповідних державних органах районів, що мали не менше 500 бджолиних сімей. До кінця 50-тих років в Радянському Союзі формується система управління бджільництвом та забезпечується його обслуговування. Система управління була представлена наступними елементами: відділ бджільництва в Міністерстві сільського господарства СРСР; управління або відділи бджільництва в міністерствах сільського господарства союзних республік; контори бджільництва в обласних, крайових управліннях сільського господарства і міністерствах сільського господарства автономних республік; міжрайонні бази (відділення) контор бджільництва; районні торгівельно-заготівельні пункти бджолоконтор. В конторах бджільництва передбачалось наявність такої штатної одиниці, як зоотехнік з бджільництва, а в районних відділах сільського господарства – агронома з бджільництва.
На вказані організації були покладені наступні організаційні завдання:
- розроблення планів розвитку бджільництва та їх доведення до виробників й контроль за їх виконання;
- здійснення заходів, спрямованих на використання планів з розвитку бджільництва (селекційно-племінна робота, боротьба із захворюваннями, поширення кормової бази, організація запилення сільськогосподарських культур тощо);
- розроблення правил та інструкцій щодо технології ведення бджільництва та їх доведення до виробників;
- забезпечення впровадження на пасіках наукових досягнень;
- підготовка та перепідготовка кадрів;
- організація постачання пасік вуликами, інвентарем, штучною вощиною, насінням медоносів та іншими матеріалами.
В сучасних умовах коли більшість бджологсподарств знаходиться в приватній власності, система державного управління фактично відсутня, як на рівні Міністерства аграрної політики так і на місцевому рівні. Головною з’єднуючою ланкою між Міністерством аграрної політики, як державним органом, і бджологосподарствами є Національна асоціація “Укрбджолопром”. Міністерство аграрної політики делегує частину своїх повноважень асоціації в питаннях розподілу коштів на виконання загальнодержавної програми селекції в тваринництві, а також в питаннях проведення атестації працівників, які виконують спеціальні роботи пов’язані з племінними (генетичними) ресурсами та ін.
Більшість пасічників є членами громадської організації “Спілка пасічників України”. Наукове забезпечення галузі здійснює Національний науковий центр “Інститут бджільництва ім. П.І.Прокоповича УААН” та спеціалізовані кафедри вищих навчальних закладів. Підготовка кадрів для галузі бджільництва здійснюється в декількох вищих учбових закладах сільськогосподарського спрямування, в 4 технікумах та 14 середніх професійно-технічних училищах. Україна є членом міжнародних організацій з бджільництва “Апімондія” та “Апіславія”.
На даний час галузь бджільництва України має в основному медово-запилювальний напрямок: спеціалізується на розведенні бджіл для отримання продукції (меду, воску, бджолиного обніжжя, бджолиного маточного молочка, прополісу, бджолиної отрути та ін. ), а також для використання бджіл при запиленні ентомофільних сільськогосподарських культур. При цьому переважна кількість пасік знаходяться в приватній власності і мають незначні розміри (до 30 - 50 бджолиних сімей). Пасіки, що мають декілька сотень сімей складають близько 25 - 30 %, а більше однієї тисячі – 3 - 5 %.
